Вона сиділа і плакала… Хустиною витирала сльози, а ті далі котились тоненькими струмочками по запалих щоках. Стара бабуся, до якої стукає 93-ій рік, але яка вперто не хоче це визнавати. Вона так хотіла би бути молодою, гарною та здоровою, такою, як була колись…

Фаїна Сергіївна пережила найжахливіші роки нашої історії, бо народилась на світ ще в далекому 1922 році. Її не скосили ні Голодомор, ні війна, хоч вона досі пам’ятає, як їм тоді жилося. Зі сльозами згадує обсмоктані до крові пальчики сестри, які заміняли тій їжу. «Бог не забрав у мене пам’яті. Я все пам’ятаю…» – зізнається бабця Фаїна, та по очах видно, що хотіла б забути.

Вона досі плаче за рідною батьківською землею, за рідною хатою, з якої їх колись вигнали. Плаче за єдиною лялькою, яка була в її житті, бо та залишилась там, на підвіконнику. Плаче, бо все в неї забрали, а вона це досі пам’ятає. З її спогадів можна писати книги.

Бабуся вдягає на шию єдине намисто, яке в неї є і підходить до великого старовинного дзеркала. «Ні, нічого не лишилося. Це вже не я! А колись я була дуже гарна…» – бабця Фаїна киває на портрет молодої красивої брюнетки. Такою вона була в юності. Красивою, але бідною. «Я до багатих ніколи не тягнулася. Не лежала до них душа…»

Життя забрало в неї все, чим вона найбільше дорожила. І так і не подарувало того, про що найбільше мріяла. Рідна земля, батьківська хата, батьки, чоловік – доля забирала в неї всіх їх по черзі, залишаючи смуток, сльози та порожнечу всередині. Дітей їй Бог не подарував, хоч все життя їх хотіла, марила тим, що радість материнства прийде і до неї. Та, видно, не судилось. Важке дитинство, холод та голод, наклали свій відбиток на здоров’я Фаїни Сергіївни, – не змогла вона стати матір’ю. І через це вона також гірко плаче.

Сьогодні бабуся залишилась сама. «Рік за роком Господь на волосинці тримає моє життя. Я стільки разів могла вже померти. Але Бог ще тримає мене на землі. А для чого тримає – не знаю…» Вона не плаче через свою маленьку пенсію, не плаче через високі ціни чи хвороби, які в неї є. Вона просто мовчки приймає це, бо бачила набагато гірше. Її це не лякає, як не лякає вже ніщо в цьому світі.

Півлітра борщу, декілька ложок вареної гречки, яйце та три кусочки хліба – це на три дні. Ось такий багатий раціон приносить бабусі працівниця соціального центру милосердя. Та бабця Фаїна не жаліється. Думає тільки, як розділити, щоб вистачило.

Ця старенька жінка – символ сили та незламності нашого народу. Її не зламала важка доля, її не зіпсувало життя, вона пройшла через нього зі сльозами, але з високо піднятою головою. І сьогодні, дивлячись з висоти своїх років на нас, вона бажає одного «Лиш би ви діточки жили краще, ніж ми жили. Лиш би ви не побачили того, що бачили ми… Лиш би була вільна і сильна Україна»

P.S. Таких, як Фаїна Сергіївна, сьогодні небагато залишилось. Їх потрібно берегти, бо вони жива частинка нашої історії. Вони – живі герої. І країна і рідне місто мали б дбати про те, щоб останні роки цих людей проходити гідно. Сьогодні ж ці люди просто «існують» та заледве виживають на копійчані пенсії в самотності та забутті.


Ніна ФЕДЬКО

One thought on “Життя прожити…

Залиште свій коментар: