Винники розташовані на схід від Львова. Кілька кілометрів долаємо дуже швидко. Перехід з “точки А” в “точку Б” – плавний і майже непомітний. В’їхавши у місто, повертаємо праворуч – до стадіону імені Богдана Маркевича. Саме тут нам призначив зустріч знаменитий син знаменитого батька, дитячого тренера, на честь якого і названо арену.

Субота. Холодно і дощить – періодами дуже рясно. На майданчиках довкола головного поля вирує життя – команди грають у міні-футбол. Сьогодні тут пройде турнір серед воїнів АТО. Але це буде потім. Зараз ми чекаємо на Мирона Богдановича, який пообіцяв виділити нам 2-3 години у своєму щільному графіку.

Очікування триває недовго. У браму в’їжджає чорний кросовер BMW і акуратно паркується. З-за керма виходить Маркевич, одягнений у темно-синю куртку, такі ж спортивні штани і чорні кросівки. “Ну що, ви приїхали по мою душу?” – усміхається нам. Підіймаємося на другий поверх спортивного комплексу.

Тут у тренера цілий музей. На стінах за склом дбайливо розвішані футболки, колекції яких позаздрив би, напевно, навіть Тимощук. Увагу привертає біло-блакитна футболка збірної Аргентини і автограф чорним маркером.

“То мені Мессі підписав, – каже Мирон Богданович. – А то – Зідан, коли став тренером “Реала” (футболка Королівського клубу висить на стіні навпроти, – “Футбол 24”). – “Обмінялися з Мессі кількома фразами?” – “Та я по-іспанськи не знаю, – сміється тренер і продовжує екскурсію. – А тут у мене команди, з якими грали “Металіст” і “Дніпро” в єврокубках. – “Наполі”, “Лаціо”, “Байєр”, віденський “Рапід”…

Поруч зі сходами натрапляємо на червону футболку із білими літерами – трьома “С” і однією “Р”. “Це футболка Олександра Чівадзе, який був капітаном збірної Союзу у 1982 році”, – пояснює Маркевич.

Після ознайомлення із колекцією прямуємо до виходу. Мирон Богданович зупиняється біля двох жовто-синіх стягів, густо вкритих автографами: “Прапор прямо з Авдіївки. А цей – із Мар’їнки”. У голосі відчувається гордість і зворушення.

Наостанок Маркевич запрошує у роздягальню. На лавках кілька футболістів перевзуваються у бутси. Усі вітаються із тренером. А він вказує на футболку “Металіста”, яка возвеличується над кімнатою: “Сфотографуйте, щоб вони не ображалися на мене”. Залюбки!

“Чи вірите у відродження колишньої слави “Металіста”?” – цікавлюся принагідно. “Хотілося б, щоб то скоріше відбулося, – відповідає Маркевич і квапиться до ще одного екземпляру. – Зверніть увагу на футболку “Сент-Етьєна”. Вона саме з того матчу, коли Федецький забив і вивів нас у плей-офф”.

Виходимо назовні. Дощ вщух, небо трохи проясніло. Можна вирушити у спацер уздовж футбольного поля і оцінити масштаби господарства Мирона Маркевича.

– Щоразу, коли сюди приїжджаю, бачу щось нове. Як довго будувався цей комплекс?

– Спочатку тут було тільки поле і он та трибуна (показує рукою на протилежний бік стадіону, – “Футбол 24”). Пізніше я почав будувати – штучне поле, два майданчики. Основна ідея – дитяча школа. У школі я років 15. Спочатку не думав, що так розбудуюся. Але Бог допоміг – я в “Металісті” заробив гроші і велику їх частину вклав сюди. Близько 4 мільйонів доларів.

Тут багато дітей займаються – щось із 150. Школа – не платна. Ми нікого не виганяємо – хто приходить, той тренується. Завдання обов’язково виховати Пеле, Мессі чи Марадону перед нами не стоїть. Школа є для того, щоб дітей забрати з вулиці. Тут вирує життя цілий рік.

Зупиняємося біля довгої трибуни із пластиковими жовто-синіми сидіннями у 3-4 ряди. Маркевич зізнається, що цю трибуну допоміг збудувати колишній власник “Металіста” Олександр Ярославський.

– Я чув, що ви можете зайти на тренування до дітей і дати їм майстер-клас…

– Намагаюся сильно не втручатись. У нас тренери досить тямущі. Але іноді, якщо потрібно, то треную й дітей. (Після паузи) Тут грає “Рух”. Зараз вони виходять в Першу лігу. На дебютній грі тут зібралося близько 5 тисяч глядачів.

– Чи бачите перспективу для того, щоб “Рух” у найближчі кілька років склав конкуренцію “Карпатам”?

– То, напевно, запитання більше до президента клубу Григорія Козловського. Все залежить від того, як у нього буде з фінансуванням.

– Ви також розпочинали на цьому полі?

– Так. Тут працював мій батько, ось неподалік пам’ятник стоїть. Він тут все розвивав, організував дитячу школу. Старші вболівальники пам’ятають його вихованців – Поточняка, Покору, Ярослава Грися, Можаровського.

– З часу відставки у “Дніпрі” минув майже рік. Нудьгуєте?

– Коли 32 роки займався тією справою, то тепер, звісно, нудьгую. То був зовсім інший ритм життя. Але тримаю себе в тонусі. Граю за ветеранську збірну України. По 2-3 рази на тиждень бігаємо ще й тут.

– Днями писали, що вами цікавиться “Коньяспор”. Увесь час вас кудись відправляють. Скільки у таких повідомленнях правди, а скільки – вигадки?

– Вже, знаєте, трішки то набридло. Тільки Ребров програє один матч – зразу біжить інформаційна стрічка “Маркевич – тренер київського “Динамо”. Або звільнили когось в якомусь клубі – вже Маркевич там (Усміхається). З одного боку я спокійно до того ставлюся. Але з іншого – все ж було б краще, якби журналісти інформацію перевіряли і писали тільки тоді, коли дійсно щось відбувається. Зараз звідкілясь виникла Туреччина…

– Наскільки важливо для тренера брати іноді творчу паузу?

– Десь воно кожному тренеру потрібно. Але перерва не повинна бути довгою.

– Яка критична межа?

– Один рік – максимум. Пізніше починаєш відставати. Мені вже немало років. Ще хочеться кудись піти. Але то має бути серйозний проект. Такий, як “Металіст” колись.

– Але не обов’язково український?

– Зараз я просто не бачу, що може бути в Україні. Хіба що у “Шахтарі” футболісти не розбіглися, і ця команда залишилася боєздатною. Багато футболістів пішло з “Динамо”. Я вже не кажу про інші команди. Але це потрібно пережити. Зараз час молодих тренерів і футболістів, які повинні зростати.

– Багато пропозицій відхилили упродовж останнього року?

– Десь 5-6, напевно. Просто нецікаво. Їхати – аби їхати – не хочу. Ще раз кажу: якщо то дійсно щось серйозне – я ще можу попрацювати. Ну, побачимо.

– Більшість свого часу тепер проводите у Винниках?

– Винники, Київ… Можу в Луцьк на футбол поїхати. На “Карпати” приходжу. У Харкові був.

“Мироне Богдановичу, як ся маєте?” – у розмову втручається кремезний, підтягнутий військовий керівних чинів. “Та нічого, помаленьку”, – відповідає Маркевич. Вони обмінюються ще кількома фразами і ми йдемо далі.

– Яким є ваш традиційний день у Винниках?

– Прокидаюся і біжу. Он бачите – є траса в тому лісі, – показує в напрямку гір, що оточують Винники. – Там – озеро. Біжу до озера, піднімаюся на вершину. Потім спускаюся сюди, на стадіон, і їду додому. Душ, кава – знову повертаюсь. Якщо є тренування, то спостерігаю за ним. І так кожного дня.

– Яку відстань пробігаєте?

– До 6 кілометрів.

*******

За планом – відвідини отчого дому Маркевичів. Будинку, де тренер народився і провів перші роки свого життя. Мирон Богданович пропонує не йти пішки (знову дощить), а проїхатися туди машиною.

– Полюбляєте швидкість?

– А хіба в нас є траси, де можна натиснути на газ? Хіба якщо їду в Трускавець, – усміхається Богданович, повертаючи кермо у потрібному напрямку. – Стараюся їздити акуратно. Адже потрібно враховувати, хто їде навпроти. Можна керувати дуже грамотно, але не знати, хто їде тобі назустріч.

– Ви в Україні – особливий тренер. Постійно на зв’язку з армією, допомагаєте, чим можете…

– Зараз такий час, що хто має можливість – той повинен допомагати. У мене така можливість є.

– Багато друзів там надбали?

– Багато. Коли був у Мар’їнці, зустрів багатьох уболівальників “Металіста”, “Дніпра”. Вони за цей час стали справжніми воїнами і професіоналами. Нехай їх Бог береже.

– Часто зідзвонюєтеся?

– Туди телефонувати з мобільних телефонів не зовсім, знаєте, правильно. У травні або на початку червня знову поїду до них.

“Треба навчитись любити свою країну. Це має бути в серці”. Топ-10 патріотичних вчинків Мирона Маркевича

– Ви народилися на Галичині, де патріотичне коріння – дуже глибоке.

– Звичайно. Я 40 років прожив при радянській владі. Враховуючи те, що багато моїх родичів були в УПА, я перебував під таким собі ковпаком, під прицілом. Коли отримав серйозну травму і хотів влаштуватися на роботу в інститут фізкультури, мене брали, але потрібно було підписати папір, що працюватиму на КДБ. Я відмовився. Потім влаштувався у школу села Чишки.

У нас було зовсім інше життя. Я от дивлюся на молодь, дивлюся на вас – то все по-іншому. А ми постійно перебували під напругою. У кожному під’їзді, в кожному домі були люди, які доносили. До того ж, мій батько був висланий у Німеччину, через що його потім відправили у заслання на Урал. Вся наша сім’я перебувала під прицілом “органів”. До речі, два брати і сестра мого батька виїхали в Америку у 1943-му.

“Я – українець до мозку кісток”. Правила життя Мирона Маркевича

– Як склалася доля тих, хто воював в УПА?

– От якраз вони і виїхали в Штати. Один двоюрідний брат моєї мами був в УПА, а інший служив в радянській армії – загинув під Сталінградом. Таке життя було…

*******

Вулиця Смерекова, 7. Вузьке, довге подвір’я. До старої хати притулився новий двоповерховий будинок – стіна в стіну. Маркевич підходить до рідного порога: “Ця хата збудована ще до Другої світової. Тут я виростав. У 1958-му ми переїхали до Львова, на Привокзальну. Але я все одно сюди часто приїжджав”.

Мирон Богданович запрошує нас до нового будинку. У вітальні грає класична музика. Навколо – фотографії, книги, картини. “Про цей дім також багато спогадів, – зізнається тренер. – Його збудувала моя мама 15-20 років тому. Я їй допомагав, чим міг. Працював тоді в луцькій “Волині”.

– Знаю, що ви постійно перебували на зв’язку із своєю матір’ю. Телефонували їй по кілька разів на день…

– (Зітхає) Пригадую, ми грали у Леверкузені, а поруч із мамою у лікарні була моя сестра. Ярославський дав мені літак і я ще встиг попрощатися. Вона мене дочекалася – і тоді померла.

Із другого поверху до нас спускається пані Рената – рідна сестра Мирона Богдановича.

– Яка несподіванка! – привітно вигукує жінка. – Дуже гарно. Дякую, що ви приїхали. У мене просто надзвичайний брат. Тут наше родинне гніздечко.

– Вона вийшла заміж в Америці. Там є внуки, – пояснює тренер. – Тож Рената півроку живе тут, у цьому будинку, а півроку – там.

– Америка Америкою, а тягне у Винники, – зізнається пані Рената. – Що більше тобі років – то більше ваблять рідні терени. Думаю, у Мирона теж таке відчуття. Ну правда ж, що тягне в той наш ліс?

– А футболом ви цікавитеся? – запитую у неї.

– Хіба могло бути по-іншому? – сміється сестра Мирона Маркевича. – Але в нас у цьому плані дуже унікальною була мама. Вона записувала всі рахунки, вела статистику очок – знала буквально все! Ми дивилися всі його матчі. Коли були напружені ігри – я не витримувала і виходила надвір. Тільки запитувала періодично: “Скільки ще до кінця? Скільки?”

– Так, коли ми грали, то тут всі не мали спокою, – підсумовує Богданович.

Вийшовши за поріг, Маркевич із ностальгією окидає поглядом усе обійстя. Показує нам на кладовище під самісінькою горою. Від будинку до нього – метрів 100, якщо “на око”: “Люблю тут бувати. Цвинтар зовсім недалеко (Усміхається). Абсолютно ніякого страху в мене нема. Більше того, коли я вчився в інституті фізкультури, о 9 годині вечора розпочиналося тренування, яке тривало до 11-ї. Після цього я повертався навпростець через Личаківське кладовище. Зовсім не боявся. Ходив так упродовж 4 років”.

 

За метеріалами “Футбол 24”

1Shares

Залиште свій коментар: