У дощові дні завжди все не так, як хочеться. У всіх падає настрій і тиск. Всі повзуть, а не літають. Тицяють один в одного мокрими парасолями і невдоволеними поглядами. І втоми у такі дні чомусь завжди більше, ніж сил. Бо ми так втомились від дощів, ми так зачекались тепла. Але ось оптимісти-синоптики потепління обіцяють вже завтра. Перетерпіти треба, кажуть, зовсім трошки. Справжня весна всього лише на відстані однієї ночі. На відстані подиху і кроку.

Менший син просунувся сьогодні вранці, побачив, як пролітає за вікном сніг, і радісно застрибав на ліжку: – Ура, сніг, значить в мене скоро день народження!! – Ні, – кажу, – у тебе в грудні, а зараз весна, це така весна)). – Тоді це несправжній сніг!.. І неправильна весна!!, – вирішив ображено син і став одягати ненависні колготи.

В автобусі біля водія сиділа жінка з гіпсом на нозі, в одному черевику, і напевно, готувалась до зустрічі з лікарем. Дістала з сумки жменю прикрас і старанно, поки їхала, їх на себе вішала. Сережку за сережкою, колечко за колечком, на всі пальці, підвісочки на шию. Бо ж справжня наша жінка залишається жінкою у будь-якій ситуації, чи в гіпсі чи на шпильках!))

Біля військової частини марширували солдати. Дощ барабанив по їхнім обличчям, по асфальту барабанив. Але вони все йшли і йшли, відвойовуючи нові калюжі. Видно наказ такий: ні кроку назад, хоч проти ворога, хоч проти дощу.

В магазині біля Ратуші дві продавчині за прилавком обговорювали якогось чиновника, який певно часто тут буває. – Він як заходить в цій кепці, як натягує її на самі вуха, то на якогось злодія схожий, чесне слово! .. – Ну, Галя, ..по великому рахунку – він і є злодій))…

12 років назад, у цей вечір, я в ліжку їла плодово-ягідне морозиво, на яке я раніше навіть ніколи не дивилася, і теж думала про те, як надворі противно, і що я нізащо туди не вийду. Але вже за декілька годин ми мчали до пологового будинку, і у вікно моросив дощ з «несправжнім» снігом. Я була спокійна і відважно пішла у родзал. Але там вся моя хоробрість скиснула – коли я побачила кахельні стіни, клейончасті тапчани і один старенький обігрівач.

12 років тому у цей час моя весна була на відстані однієї ночі. Вже наступного дня, прокинувшись біля замотаного у покривало комочка, в моїй палаті і за вікном було все залито сонцем. Наступного дня для мене змінилося все: будинки і вулиці, влада і цінності, дощі і хмари, смак морозива, перемог і поразок. Я була втомлена і безсила, але неймовірна щаслива.

Я вперше стала мамою, справжньою жінкою, без прикрас і з заплутаною косичкою. З ясним усвідомленням, що ні кроку назад, бо ти не можеш піти,.. зовсім,.. ніяк, навіть поворухнутися не можеш, тому що тебе тримають маленькі ручки, для яких твоя рука – це пропуск в чарівний, величезний, незвіданий світ.

 

                                                                                                              Оля Грищенко-Біла

0Shares

Залиште свій коментар: