Гуляли сьогодні з сином у центрі. Площа залита сонцем, першим теплом, пташки вже так по весняному співають, відпочивальники вальяжно йдуть по Нафтусю. Між ними бігають діти, а один зовсім крихітний малюк намагався ходити сам, і його мама сміялася від щастя. Повз мене пробігли дівчата-школярки, красуні, волосся довге, розвівається за вітром, майже весняним вітром… Я дивилась навкруги, а перед очима була інша площа – Майдан.

Я згадувала, як три роки тому у ці дні було холодно і страшно. Здавалось весна ніколи не настане. Згадувала, як величний центр столиці, красивий Хрещатик, перетворився у попіл і згарище, наповнився горем і жахом. Дерев’яні щити, діряві каски, гора бруківки, згорілі будинки, БТР і багато сліз абсолютно різних людей.

З грудним сином сиділа тоді вдома і спостерігала за моторошними кадрами телевізора. Пригадую, як шукала істеричним поглядом найближчих друзів, які були на Майдані в той час. Як один за одним проводжали красивих сильних мужніх українських хлопців. Як чиясь мама стояла така маленька і вбита горем, гладила сина востаннє. І молода дружина поруч, така тиха і наче прозора, вся замотана у чорну хустину, зовсім юна дівчинка. У тих, хто був тоді на інститутській, були такі очі, ніби вони знали інше життя, ніби вони з іншого світу..

Згадую, як тими днями ми їхали якось з Меденич до Трускавця – і вся дорога світилася свічками та лампадками. Як обабіч шляху всі-всі люди стали на коліна, і бабусі, і дідусі, і навіть якісь дівчата на каблуках та в колготках, і чоловіки, і навіть ті, хто з ціпком. Усі схилили голови, і навіть пташки наче співати перестали… Вже три роки наших хлопців, наших мужніх чоловіків – вбивають кожен день десятками, і вони їдуть додому, їдуть до своїх матерів, в рідну землю. Я не була тоді на Майдані, не знала тих всіх хлопців, але одне добре розумію – не забуду, не пробачу.

Колись усією сім’єю ми обов’язково поїдемо до столиці дізнатися, як пахне Київ, коли каштани, сонце і бузок. Щоб пройтися по залитій весняним теплом площі. Щоб дізнатися, де зародилась Україна, і подивитись в очі на пам’ятних знаках тим, хто заради нас не дожив.. пару днів.. до весни.

Цими днями ми всі будемо згадувати українців, які виконали свою задачу – Бути Людиною.
І нам є чому повчитися в цьому…

 

                                                                                                          Оля Грищенко-Біла

Залиште свій коментар: