Перші весняні грози, десь гримить здаля… Вітер пахне хлібом і піонами. Неймовірні аромати весни. Дихаю дощами. Але, як би не було зараз похмуро, знаю, що світанок буде раннім. Минув вже час вінігретів та узварів, вечорів в пледах, довгих ночей, сірих ранків, гарячої ванни і ніжних освідчень у темряві. Всі так скучили за теплом, за сонцем скучили, що просто не зважають на ці тимчасові опади. Та й взагалі – радість і сонячне світло в маленьких речах.
Сідаю в попутку, щоб не мокнути. З місця водія мені посміхається дід. В кепці і з добрим поглядом. Тримається обома руками за кермо, наче за єдину надію в житті. Машина – жигулі, яка напевно бачила падіння берлінської стіни, така ж древня, як її господар. Затерті сидіння. Двері ледве закриваються. Ручки ось-ось відлетять. Піднімаю очі – а всередині дах увесь в квітах, розмальований невмілою дитячою рукою. – То внучка моя, – хвалиться, помічаючи мій погляд – давай, каже, дідо я тобі красу зроблю. І він їде далі, поправляючи кепку, з посмішкою і теплом в очах. Для діда ця машина є ріднішою за всі мерседеси на світі.
В магазині дитячих іграшок перед закриттям дівчата прибирають між прилавками і загадують на день завтрашній. – Я думаю, що якогось робота продам. – Я, напевно, знову пазли. – А я думаю, що коляску продам, – радісно каже інша. І всі зупиняються, переглядаються, та хіхікають – о, ти так по крупному загадуєш! Ну-ну, подивимось. У продавців свої розваги і своя маленька лотерея, яку покупці навіть не помічають.
Так приємно після нетривалої паузи повертатись на роботу з відчуттям, що скучив за всіма. І тебе теж чекали. І навіть хтось відремонтував твоє крісло. І ніби звичайний буденний робочий день. Знову суцільні гості – кримський татарин, який сміється з російської вимови ведучих, американець – родич Вірастюка. Смішні історії про чай та жуків, неймовірні діалоги, контрасти емоцій, вибухові танці і мегаспокій)))..
Якщо не помічати деталей, то це звичайний робочий день, звичайний магазин, звичайний старий автомобіль. Радість в дрібних речах. В поцілунку. В обіймах. У випадкових поглядах. В маленьких бруньках, які ось-ось розпустяться. В співах пташок. Справжня – тиха радість – з нами завжди. У моментах. У дрібницях. Щодня …

                                                                                               Оля ГРИЩЕНКО-БІЛА

Залиште свій коментар: