«Вікіпедія» сірими кардиналами називає впливових людей, особливо вполітиці, які діють негласно і зазвичай не обіймають формальних посад з такими повноваженнями. Але в Україні всі ці так звані сірі кардинали просто рвуться в політику, мріючи здобути відповідний статус.

У нашій державі влада – це доступ до бюджетних коштів та замовлень, вплив на правоохоронні органи, можливість вирішувати кадрові питання свого клану. Хто ж на Львівщині приміряє на себе рясу сірого кардинала?

Охочих поборотися за це «почесне» звання завжди було немало. Усі нинішні сірі кардинали Львівської області починали свою кар’єру простими механіками чи робітниками на шахті, водіями в «авторитетів» чи пресувальниками в райпобуткомбінаті. Чи не в усіх них спільною прикметою було нелегке дитинство у простій радянській сім’ї, бажання вирватися на вищі щаблі соціальної ієрархії, мати дорогі речі, яких так бракувало у школі.

Я, звичайно, не претендую на вичерпний список сірих кардиналів Львівщини. Можливо, когось забув. Вибачайте, не хотів образити. Тому, кого не згадав, зголошуйтеся! Підкреслю, що кожна згадана в цьому матеріалі особа має можливість розповісти про себе й більше, ніж мої скромні нотатки.

Безсумнівно, аксакалом львівської гільдії сірих кардиналів є Петро Димінський. Виходець зі скромної шахтарської родини. Пройшов шлях від робітника до директора шахти. На початку буремних 1990-х технічний директор українсько-польського спільного підприємства «Галметал», що в Червонограді. Тоді в країні тривав період первісного накопичення капіталу, тому ніхто не питає, звідки в Петра Димінського перший мільйон доларів. Ті, хто питав, – у шахті. Ну, можливо, заробив на Шпіцбергені.

Але опісля Петро Петрович стає власником 42% акцій і головою спостережної ради нафтопереробного комплексу «Галичина». З літа 2001 року він – почесний президент футбольного клубу «Карпати». 2007-го журнал «Фокус» оцінював його статки у 400 млн дол.

В Україні бізнес невіддільний від політики. Тому після короткотривалої дружби на початку 2000-х років з провладною тоді Аграрною партією Петро Димінський починає дружити з більш перспективним політичним проектом «Наша Україна». Він стає народним депутатом від мажоритарного округу та входить до однойменної фракції в парламенті. Але вже буквально через рік переходить до фракції «Регіони України», якою було представлено у Верховній Раді Партію регіонів.

Як і кожен порядний олігарх, Петро Петрович мріє про власні ЗМІ та вплив на місцеву владу. Дивом він стає «позаштатним» прихильником ВО «Свобода». З його подачі головою Львівської обласної ради обирають дрогобичанина Михайла Сендака, який лобіює для свого патрона певні питання придбання комунального майна. «Смотрящим» до Сендака призначають Богдана Петрушака («робив» вибори Димінського у Дрогобичі), який обіймає посаду керуючого справами облради. З часом Димінський стає і власником Інтернет-порталу ЗІК (а згодом і телебачення), що його він відкупив від есдеків.

Розриваючись між Партією регіонів та «Нашою Україною», розсварившись зі «Свободою», яка не змогла успішно пролобіювати інтереси олігарха щодо придбання комунального майна, Петро Петрович веде переговори про свою участь у чергових парламентських виборах під прапором «Батьківщини». Але, подейкують, не зійшовся з Юлією Володимирівною в гонорарі й погодився на авантюрний проект екс-голови Львівської ОДА Мирона Янківа: став №9 у списку партії екологічного порятунку «ЕКО+25%». Але, набравши 0,47% голосів, партія пролетіла на виборах, як фанера над Парижем.

Димінський образився на всіх і полетів ловити акул на своїй яхті в Атлантичному океані. Тривалий час він жив риболовлею, футболом та мріями про повернення в політику. Пробував навіть повоювати із самим Андрієм Івановичем, улаштовуючи під вікнами мерії протестні наметові містечка. Цікаво, що один з тодішніх активістів та рупорів Петра Димінського нині працює в іншого олігарха – Ігоря Кривецького. Але це так, до слова: ринок професійних революціонерів у Львові невеликий.

Друге дихання в Петра Петровича відкрилося після перемоги на президентських виборах ще одного шахтарського «професора» – Віктора Януковича. Тоді питання вирішували простіше, зокрема й на місцевому рівні. Те, що не можна було взяти задарма, можна було купити за невеликі гроші. Власністю структур Димінського стає чи не весь будинок у центрі Львова на вулиці Вороного, 3, де є редакція ЗІКу та підрозділи ФК «Карпати». А сам він, окрім маєтку в Брюховичах, починає також жити на колишній базі військових льотчиків, що на Розточчі.

2010 року йому вдалося пролобіювати на голову Львівської облдержадміністрації свою людину – Михайла Цимбалюка. Його першим заступником стає Мирон Янків, «друг» по нещасливих виборах «ЕКО+25 %». Коли Янків іде з посади, його місце займає вірний товариш Димінського Богдан Петрушак.

Петро Петрович уважно стежить за політичними процесами в країні. Як справжній сірий кардинал, він фактично ніколи й нічого не коментує особисто і в скандали не вв’язується. Єдиний випадок – це спроба заволодіти майном державного телебачення, коли було оприлюднено відеозаписи розмов Димінського з теперішнім керівником Львівського ТБ Михайлом Хвойницьким. Так-от, радники й соціологія підказують львівському олігархові, що час відновлювати дружбу з Юлією Тимошенко. Тим паче, що вони публічно й не сварилися. І тому для посвячених не є секретом, хто ж пролобіював призначення Михайла Цимбалюка на посаду керівника обласної організації партії «Батьківщина». До того ж тут інтереси Тимошенко й Димінського збіглися: новоспеченому бютівцю-генералу поставлено завдання боротися зі зрадниками партії, братами Дубневичами – Ярославом та Богданом.

Останніх також, безсумнівно, можна зарахувати до когорти сірих кардиналів Львівщини. Про їхню складну долю на етапі розвитку кооперативного руху в Україні написано немало. Як і про інтереси в колійному бізнесі. Мільярдні державні замовлення в часи, коли Дубневичі дружили з прем’єр-міністром Юлією Тимошенко, знімають усі запитання про перший мільйон. Будучи депутатами обласної ради, брати Дубневичі також стали орендарями мисливських та сільськогосподарських угідь, власниками десятків комунальних будівель та будмайданчиків. На багатьох з них успішно триває будівництво багатоквартирних житлових будинків.

Дубневичі, які, напевно, в школі найбільше любили історію та основи економіки, чітко усвідомили, що бізнес буде успішним лише тоді, коли вони будуть лояльними до влади. До будь-якої, бо ж влада від Бога. Цього навчають сотні священиків, які за кошти фонду Богдана Дубневича свого часу відвідали Святу Землю. І тому вони нині підтримують тих, хто на владному олімпі України. Йдеться про засновника Партії регіонів та однойменного виборчого блоку, нинішнього главу держави, олігарха всеукраїнського рівня Петра Порошенка. Ну бо ж олігарх олігарха зрозуміє й ока не виколе.

Тому Дубневичі «рулюють» нині на Львівщині Блоком Петра Порошенка на повну. Хоча роблять це під невсипущим оком архітектора президентського успіху Ігоря Гриніва, який також є сірим кардиналом, але вже в масштабах усієї країни. Як порядні олігархи, вони мають і свого голову обласної ради. Виходець зі славного Закарпаття Олександр Ганущин на своєму шляху до БПП устиг попрацювати в чотирьох політичних проектах: був у Західно-Українському молодіжному конгресі під головуванням екс-нардепа Юрія Криворучка, Народному Русі, «Нашій Україні», «Фронті змін».

Нині брати Дубневичі взяли перед Президентом Порошенком урочисте зобов’язання забезпечити майбутні вибори. Але для цього вони хочуть усю повноту влади в області. Не надто поступливий голова Львівської ОДА Олег Синютка їх улаштовує все менше й менше. Тому вони напрацьовують варіант «підвищення» Олега Михайловича на іншу посаду. Два роки дороги в області поремонтував – дай і іншим заробити. Місце очільника облдержадміністрації має посісти теперішній голова облради Олександр Ганущин. Досвід роботи на керівній посаді в нього є. Та й амбіції зашкалюють. А головою обласної ради стане «дорога родина» – Михайло Гичка. Для нього це найкращий трамплін на майбутніх виборах до Верховної Ради України.

Хоча в боротьбі за Львівщину Дубневичам може сплутати карти інший олігарх, якого язик не повертається назвати сірим кардиналом, – Андрій Садовий.

Він розуміє, що успіх «Самопомочі» – це його порятунок від розмов зі слідчими. Але за межі столиці Галичини партії так і не вдалося вийти: на селах бюлетені рахують при вимкненому світлі. Тому йому краще з Дубневичами домовитися. Це розуміють і брати. Тому складні переговори про поділ Львівщини тривають. Банкова прагне «тіло і душу» міського голови Львова якомога швидше. Але Дубневичі – прагматики: їх улаштовує хиткий мир, аніж виснажлива війна. Тим паче, що надійним партнером Андрія Івановича поки що залишається газета «Експрес», яка Дубневичів «гасила» по повній програмі.

З сумом на ці «ігрища» Дубневичів, Димінського та Садового споглядають два сірі кардинальчики Львівщини – Ігор Кривецький та Петро Писарчук. Останній, мов збитий льотчик, зализує рани і розбудовує «Південний».

Його колишня слава та впливи пішли в небуття разом із Партією регіонів. Усі думки в нього тепер лише про те, як бізнес зберегти і щоб місто землю не забрало. Тому нині Петро Іванович тихий та сумирний і зі своїми колегами-шістдесятниками вряди-годи згадує буремні роки комсомольської юності.

Натомість юний Кривецький потихенько розбудовує свою медіа-імперію та торгується з київськими олігархами про місце під сонцем.

Майна в нього за каденцію «Свободи» в міській та обласній раді трохи назбиралося – треба пильнувати. От навіть «ROSHEN» у самісінькому центрі Львова орендує в нього площі під свій магазин – саме там, де до цього був «Сбербанк России». Але це – бізнес, а не політика. Хоча він здебільшого воліє діяти за китайським принципом: спокійно вичікуючи на березі гірської річки десь у рідних Бескидах, коли повз нього пропливуть трупи його ворогів. Ну, це прошу розуміти не буквально. Це такий філософський образ. Кривецький у силу свого характеру навчився знаходити спільну мову з лідерами всього широченного українського політикуму. Роль сірого кардинала йому дійсно подобається. І ще багатьом треба повчитися в нього вміння вести бізнес у складних українських реаліях.

Мантію сірого кардинала приміряє на себе і депутат Львівської міської ради Григорій Козловський. Хоча в класичні рамки «Вікіпедії» він влізає з натяжкою. Масштаби трохи не ті.

Пощастило чоловікові жити у Винниках, поруч з тютюновою фабрикою, і він сповна скористався моментом. Нині пан Козловський – шанований друзями депутат Львівської міської ради, тішиться життям, розбудовує готелі, ресторани і, як порядний олігарх, опікується спортом. Хоча, як то кажуть, апетит приходить під час їжі. І дивись спробує на майбутніх виборах Григорій Козловський щастя пробитись у Верховну Раду України. Бо масштаби Львова для нього вже стають замалі. Хочеться виходити на загальнообласний, чи навіть загальноукраїнський рівень.

Більше сірих кардиналів на Львівщині мені ідентифікувати не вдалося. Є, звичайно, дуже багаті люди, але вони вчасно зрозуміли, що бізнес і влада – це несумісні речі.

Сподіваюся, що це зрозуміють і герої моєї публікації під час наступних виборів.

Автор: Маркіян ВОЙТОВИЧ                                   Джерело: leopolis.news

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Залиште свій коментар: