Сьомого липня 2018 року відійшов у засвіти Левко Лук’яненко, вірний син України, безмежно відданий українській нації та її незалежній державі. Ще зовсім молодим, у 50-ті роки, маючи диплом МГУ та всі шанси для кар’єрного зростання в СРСР, він, разом з однодумцями, створив підпільну організацію, яка мала за мету скористатися задекларованим у радянській конституції «правом націй на самовизначення аж до відокремлення» для проголошення самостійної Української держави. Та цілком законні прагнення патріотів суд кваліфікував як державну зраду, за що суворо покарав причетних до «зради» тривалими термінами ув’язнення, а Левка Лук’яненка, як лідера, засудив до смертної кари. Вісімдесят днів він чекав на свою страту в камері смертників, але тирани проявили «гуманність» і замінили її 15-ма роками неволі.

Левко Лук’яненко провів у таборах ГУЛАГу 27 років. Націоналіст за духом, він у неволі готував себе… до державотворення: самостійно вивчав іноземні мови, зокрема, досконало оволодів англійською, поглиблював економічні знання, освоював науку дипломатії. Усвідомлення особистої відповідальності перед нацією зробило його незламним і безстрашним, і, вийшовши на так звану волю, Левко Лук’яненко не приховував своїх переконань. 1988 року за його активною участю постає Українська Гельсінська Спілка. А ще через рік, на Установчому з їзді Народного Руху за перебудову, з його трибуни, Левко Лук’яненко закликає делегатів бути чесними перед собою і заявити «чи хочемо ми незалежної Української держави, а чи прагнемо лише декоративних змін».

Далеко не всі наважувалися тоді говорити відверто про державну самостійність України. Та вона постала зусиллями та відвагою українських лицарів честі, в передніх лавах яких був Левко Лук’яненко. Символічно, що він став автором Декларації про незалежність України, яку було ухвалено саме в день його народження – 24 серпня 1991 року Левкові Лук’яненку виповнилося 63 роки! В Українській самостійній державі він став її першим амбасадором у Канаді, де мав і повагу, й авторитет, але за два роки повернувся до Києва, оскільки вважав, що його праця потрібніша тут.

Конгрес Українських Націоналістів на чолі із Славою Стецько тісно співпрацював із Українською Республіканською партією, лідером якої був Левко Лук’яненко. Під час парламентських виборів 1998 року ми об єднали свої зусилля у Національному фронті, виборчий список якого очолював, саме за нашою ініціативою, Левко Лук’яненко. Та надто потужні сили, і не лише ворожі, стали нам на перешкоді. Проте наша єдність у боротьбі за національні інтереси України тривала до останніх днів життя нашого незабутнього друга Левка ЛУК’ЯНЕНКА.

Біль по його утраті ми переживаємо разом з усім українським народом, як нашу спільну трагедію. Для українців він завжди буде символом невмирущості української нації, взірцем звитяги за святу ідею, прикладом шляхетної скромності в побуті й спілкуванні з людьми. Його беззавітне служіння рідному народу, віримо, по-справжньому оцінять наші нащадки, коли з часом, як писав поет, «одійде в морок підле і лукаве…»

Сьогодні ми сумуємо разом з мільйонами українців, приносимо щирі співчуття дружині покійного пані Надії, рідним, близьким і друзям Левка Лук’яненка. Молимо Всевишнього, аби оселив його душу там, де праведні спочивають.

Прости і прощавай, дорогий друже.

Конгрес Українських Націоналістів.

Залиште свій коментар: