З проголошенням незалежності українські вчені одержали можливість доступу не тільки до колишніх спецхранів, а й до праць багатьох зарубіжних науковців, які вивчали історію нашого народу в період протистояння СРСР і Заходу, відповідно одержані ними результати не були відомими для нас. Звичайно, до цих напрацювань зарубіжної історіографії треба ставитися з повагою, але водночас необхідно звірити їхні висновки з нововідкритими документами власних архівів. За таких обставин запропоновані зарубіжними вченими концепції можуть одержати новий імпульс для свого розвитку, або ж виявитися нежиттєздатними з огляду на оприлюднену нову документальну базу.

Саме така ситуація складається і з вивченням проблеми кількості втрат українства під час Голодомору – геноциду 1932 – 1933 років. Скажімо, коли в 1988 році працювала Міжнародна комісія юристів, що розглядала дану проблему, то уряд СРСР відмовив їй у наданні будь-яких архівних документів. І очолювана Джейм­сом Мейсом комісія Конгресу США також могла робити висновки тільки на основі процензурованих в СРСР даних і свідчень очевидців, що опинилися у вільному світі після Другої світової війни.
Чому про це змушений писати? Бо десятки років утверджувалося в нашій діаспорі переконання в тому, що Україна втратила від Голодомору-геноциду 1932 – 1933 років від 7 до 10 мільйонів людських життів. Про це, до речі, одразу ж писали німецькі дипломати, зокрема, з Генерального консульства Німеччини в Харкові 11 грудня 1933 року повідомляли: «З достовірних джерел відомо, що за офіційними оцінками, сім мільйонів жертв не становлять великої втрати, але це означає, що знищено четверту частину селянства, що навіть порівняно із жертвами світової війни є страшним числом». А співробітник Посольства Німеччини в СРСР Шиллер додавав: «Як на мене, названа цифра в 10 млн жертв голоду не є перебільшенням».
Відповідні висновки робили й українські еміграційні дослідники. Відтак наша діаспора, розпочавши з 1953 року масове відзначення цієї трагедії, також використовувала вказані цифри. Скажімо, 2 серпня 1953 року в Манчестері (Великобританія) було проведено маніфестацію під гаслом «Обвинувачуємо Москву за смерть семи мільйонів українців, знищених голодом 1933 року».
З проголошенням незалежності дане твердження перейшло в Україну, і майже чверть століття цей вираз сприймався у свідомості широких мас. Але за кілька тижнів до відкриття у Вашингтоні Меморіалу жертвам Голодомору 1932 – 1933 років, керівники п’яти українських наукових інституцій Північної Америки – Українського наукового інституту Гарвардського університету, Канадського інституту українських студій, Наукового товариства імені Тараса Шевченка, Української Вільної академії наук і Американської асоціації українських студій – звернулися до голови Оргкомітету Михайла Савківа-молодшого з проханням не вживати загальноприйняту вже цифру втрат від 7 до 10 мільйонів, а обмежитися висновками професорів Андре Граціозі, Тімоті Снайдера і Станіслава Кульчицького, які стверджують, що ця трагедія забрала життя принаймні вдвічі менше нашого селянства. Бо інакше, мовляв, це викличе протести в певних антиукраїнських колах, чим негайно скористаються кремлівські пропагандисти, щоб звинувачувати українську науку в некомпетентності тощо.
Нещодавно до них долучилася і доктор економічних наук Наталія Левчук у своїй статті «Кількість втрат від Голодомору: наука чи ідеологія? (Дзеркало тижня. – 2016. – № 37), яка чомусь вважає, що праці зарубіжних учених, як і деяких українських, у яких кількість жертв Голодомору 1932-1933 років визначається від 2,5 до 5 мільйонів, – уже розв’язали цю проблему, тим паче, що її рідний інститут демографії заявив про остаточно встановлену цифру втрат у 3,9 мільйона осіб.
Вона вважає, що «немає жодного дослідження (за винятком публікацій В.Сергій­чу­ка), де був би розрахунок з результатом у 7 мі­льйонів». Але ж є висновок українського зарубіжного дослідника С.Соснового, співробітника Держплану УРСР в довоєнний час, який визначив втрати населення України у 1932–1933 роках у кількості 7.465.000 осіб. Вказану цифру Н.Левчук відкидає, замовчуючи дуже важливу деталь: С.Сосновий відправною базою своїх дослідів бере наявну кількість населення і на 1 січня 1932 року, тобто якраз напередодні Голодомору – 32.680,7 тисячі осіб: міського – 7.127,7 тисячі, сільського – 25.553,0 тисячі.
У своїй статті «Правда про голод на Україні в 1932 – 33 роках» він, зокрема, зазначав: «Хоч як большевики заперечували наявність голоду на Україні, проте в двох надрукованих офіційних джерелах наведено цифри населення на 1 січня 1932 р. і на 1 січня 1933 р., які, стверджуючи факт загибелі з голоду значної кількости населення, в той же час дозволяють уточнити, скільки загинуло в 1932 р. і скільки в 1933 р.
Перше джерело – «Довідник з основних статистично-економічних відомостей», виданий у 1933 р. За цим довідником на 1.1. 1932 р. на Україні було 32.680.700 душ (цифра цілком збігається з нашими обрахунками населення на цю дату, оскільки при її обчисленні управління справами виходило з того відсотку приросту населення, що й ми, а саме 2,3 відсотка.
Друге джерело – це виданий у1932 р. Управлінням народно-господарського обліку УСРР довідник «Народнє господарство УСРР». В цьому довіднику наводиться цифра населення на 1.1.1933 р. і становить вона 31.901.500 душ».
Відтак автор цих рядків звірив вказані цифри з документами, які зберігаються в українських архівах і якими не поцікавилася Н. Левчук, а голослівно намагається довести їхню несправжність, мовляв ніякого перепису сільського населення в 1931 році не було, це все – вигадка. Однак мушу розчарувати шановну Н. Левчук та її основного консультанта-історика Генадія Єфіменка – архівні документи, яких вони обоє не бачили, стверджують, що 26 липня 1931 року Наркомат праці СРСР затвердив навіть спеціальну інструкцію про порядок заповнення бланків про рух сільського населення.
Так, це не був приклад класичного перепису, але той облік руху населення, який давав можливість встановити максимально точну кількість мешканців – платників податку. Тут можна цілком погодитися з Г.Єфіменком, що цей показник «вражає своєю високою точністю. Це – дані обліку платників сільськогосподарського податку, що був у підпорядкуванні Народного комісаріату фінансів. Цей податок охоплював усе сільське населення УСРР. В умовах жорсткого тиску і контролю над селом була практично виключена можливість ухиляння від його сплати. Водночас такий податок не платили двічі. Тобто оцінка кількості сільського населення за цим критерієм фактично була найбільш точною. Це зайвий раз підтвердив перепис населення – у сільськогосподарських регіонах облік НКФ станом на 1.01.1936 був надзвичайно близький, а іноді і тотожний результатам перепису…».
Але, коли йдеться про облік населення в 1931 році, то його значимість посилювалася ще й тим, що тоді в сільській місцевості запроваджувалося нове стягнення платежів. Якщо раніше діяв загальносоюзний закон «Про оподаткування людности», ухвалений постановою ЦВК і РНК СРСР 16 серпня 1930 року, то тепер ухвалюється ще й окрема постанова про самооподаткування сільської людності, підписана 3 серпня 1931 року. Як зазначалося в супровідній статті до неї, що вміщувалася в пресі, «про кошти на культурно-побутові та інші потреби повинна дбати сама людність, бо державних нагромаджень коштів від соціалістичної промисловости , торгівлі, радгоспів в добу загальнодержавної перебудови поки не вистачає. Ось чому в мобілізації коштів на соціалістичну перебудову села чільне місце займає самооподаткування сільської людности».
Тож коли на місця було спущено спеціальну інструкцію щодо обліку сільського населення, то райвиконкоми поставилися до цього відповідально. Наприклад, протокол наради уповноважених Бердянського району, яка відбулася 10 жовтня 1931 року, свідчить про це: «Слухали розпорядження Наркомпраці від 7 вересня 1931 року про переведення обліку сільського населення. Ухвалили: «Ураховуючи дуже важливе значення обліку руху сільської людности з метою встановлення точних даних про трудові балянси як для потреб розвитку нашої промисловости, так сільського господарства – визнати за необхідне, аби сільради та колгоспи звернули найпильнішу увагу на заповнення потрібних бланків та налагодили як слід свою відчутність по обліку робітничої сили на селі».
В архівних фондах Наркомату праці УСРР збереглися дві об’ємні теки листування з райвиконкомами про підготовку і перебіг цієї важливої роботи. З нього виходить, що через запізнення з друком спеціальних бланків, які надійшли на місця лише в жовтні, облік затягнувся, відтак його результати підбили попередньо станом на 2 грудня 1931 року. За нашими підрахунками, тоді кількість населення УСРР становила 31.843.376 осіб (без Молдавської АСРР і спецконтингентів). Коли ж надійшли всі дані, то після об’єднання з даними міського перепису 1931 року й з’явилася цифра в 32.680.700 осіб, яку оформили станом на 1 січня 1932 року. При цьому, випускаючи на початку 1933 року довідники, врахували адміністративно-територіальні зміни, які сталися в лютому 1932 року через створення нових областей.
Таким чином, маємо всі підстави ствердити, що облік сільського населення 1931 року, незважаючи на відчайдушні заперечення Н.Левчук і Г.Єфіменка, був, і саме його результати враховував еміграційний дослідник С.Сосновий. А використані ним цифри при підрахунку втрат корелюються й з іншими документами. Так, загальна таблиця адміністративно-територіального поділу УСРР станом на 9 лютого 1932 року засвідчує, що на час утворення областей в республіці нараховувалося 32.548,7 тисячі населення (без спецконтингентів).
Таким чином, до кінця січня 1933 року дані з переписів 1931 року вже були давно підготовленими до друку, а тому заява упорядників «щодо терміновості їх складання, неможливість доскональної перевірки матеріалів на місцях і неможливість «гарантувати цілковитої певності та повноти показників, уміщених у довіднику», стосувалася, очевидно, перебігу хлібозаготівель чи інших оперативних даних, які вміщувалися в згаданих виданнях.
У своїй статті Н.Левчук стверджує, що природний приріст за 1934–1936 роки не має жодного відношення до підрахунку втрат від голоду. Але ж цей приріст зафіксований під час перепису 1937 року? Якщо не враховувати, тоді його треба відмінусувати від даних 1937 року – всерівно вийдемо на цифру реальних втрат – щонайменше 7 мільйонів.
Щоб вийти на цифру втрат у 7 мільйонів і при цьому зберегти цифру чисельності міського населення, зафіксовану в переписі 1937 року, вважає Н. Левчук, необхідно «привезти» 3 мільйони осіб у міста України з-за її меж упродовж 1932–1936 рр.». Думаю, що не було потреби цього робити, оскільки українські міста за 1932 – 1936 роки зросли тільки на 2.434 тисячі мешканців, а попередні підрахунки втрат українського села за вказаний період становлять 7. 800 тисяч. Насамперед треба визначити власний природний приріст міст, а вже потім механічний приплив робочої сили, у тому числі і з-поза меж УСРР.
Зрештою, й досі ніким не пораховано, скільки конкретно завезено в українські міста заробітчан з Росії та інших радянських республік. Адже в переписі 1937 року, який показав зменшення населення УСРР у порівнянні до 1926 року, вони фактично займають місця тих, кого Україна втратила за цей період.
І насамкінець. Замість того, щоб спільно з істориками всебічно вивчати ці проблеми, наші демографии стають у позу, тих, хто ставить цілком закономірні питання до них, вони оголошують аматорами тощо. Скажімо, від них не можна одержати відповіді на конкретне питання: для чого брати до розрахунку втрат населення УСРР від Голодомору 1932–1933 років міграційні процеси 1927–1931 і 1937–1938 років, коли є відома кількість населення станом на 1 січня 1932 року й дані перепису 1937 року? Або, яке відношення до втрат від Голодомору 1932–1933 років має переселення євреїв у 1937–1938 роках?
Водночас, заглибившись у свій світ формул і понять, демографи не вивчають належним чином архівні документи, які можуть допомогти у встановленні істини. І тут за прикладами не треба далеко ходити: наші опоненти, визнаючи, що перепис 1939 року був сфальсифікований, пишаються тим, що «дослідницьким колективом Інституту демографії було опрацьовано 15 випусків первинних архівних документів з матеріалами переписів 1939 р., які дали змогу крок за кроком зняти штучні навмисні приписки (а їх було кілька) до результатів перепису, що детально описано в наших публікаціях. Нами встановлено, що до офіційних підсумків перепису 1939 р. сталінським керівництвом було штучно додано понад 800 тис осіб. Цю приписку було «знято», і наш розрахунок втрат населення базується на скоригованій, а не фальсифікованій чисельності населення України за переписом 1939 року».
Хочу додати: повідомлення Держплану СРСР констатує, що станом на 17 січня 1939 загальна кількість населення УРСР – 30.960.221. У той же час у колишньому спецхрані лежить доповідна начальника Управління народногосподарського обліку УРСР Рябичка на ім’я голови Ради народних комісарів УРСР Коротченка від 2 лютого 1939 року про те, що «всього за переписом 1939 року ми маємо 29,4 млн. осіб», а контрольний обхід через три тижні виявив додатково по республіці лише 17553 незареєстрованих раніше громадян.
І тому виникає запитання до Н. Левчук: чи треба було тратити час і кошти для встановлення цих понад 800 тисяч «мертвих душ», якщо з офіційного документа, який був захований від громадськості, виходить: приписали не 800 тисяч, а 1,5 мільйона осіб. Крім того, цей документ вказує і на те, що «вилазять» півмільйона приписаних осіб по УСРР під час перепису 1937 року, бо приріст населення за 1937 – 1938 роки в кількості 1,5 мільйона не корелюється з даними 1939 року.
Для чого було винаходити велосипед, та ще й дефектний?
Тому завдання наших демографів і їхнього колеги зі США Олега Воловини, які проігнорували Міжнародну науково-практичну конференцію «Голодомор 1932–1933 років: втрати української нації», полягає в тому, щоб не прикриватися чужими авторитетами, які не працювали в українських архівах, а самим уважно вивчати нові дані про рух населення тієї трагічної доби. Тоді їм не видаватиметься, що «зачепили дуже чутливу і болючу тему історичних міфів».
Мусимо науково встановити історичну правду, без ідеології.

Володимир СЕРГІЙЧУК

Джерело: “Нація і Держава” , №11 від 25 листопада 2016 року. 

0Shares

Залиште свій коментар: