Я, люде, люб’ю си посидіти на ганку, коли не тре ніде бігти, бо всьо вже поробив і навит в хаті попрєтав, но бо субота. То сидів’єм і обзирав навколишні пейзажі. Все було як завше.

Далеко в долині дикий автобус, шо зимов сі провалив під лід у ріку, здавалосі – пив з неї воду. Біля сусіднього склепу ше з вечора лежєв мєстний пияк, ногу котрого несамовито гвалтував рудий пес.

В сусідів за парканом відспівували їхнього діда. Ришєк лежєв у трумні вже третий день, але червоний був, як після сотки бімберу*. Но бо вни всі такі червоні, вся родина. Лежєв си дід, терпеливо чекаючи закі го поховают.

Попри хату проїжджєв хлоп на ровері з псом, прив’єзаним шнурком до керма. Той псяк завше го так тєгне, а хлоп лиш пиво дудлит і ся шкірит!

Жирні відгодовані голуби ходили по коліна в пилюці. Борсалисі в ній і товклисі межи собов. Баба Миросі, шо кажного днє продавала п’явки на розі за церквов, разом з коліжанков годувала їх відбірним зерном, купленим на остатки пенсії.

Чорний кіт Мацько з висоти старого горіха ліниво мружив воко на крилату потенційну вечерю. Та й я на то звернув увагу. Спостерігаючи за птахами, люде, завше даєшся диву. Ходєт си такі поважні, ніби розуміют про свій мирний статус. А люде годуют їх і тішатсі тим так, ніби врєтували від голоду пів-Африки. А птах той має їх всіх глибоко в ср… перепрошую, в дзьобі. Паскудит, жре, заразу розносе, знов жре і гидить на голови, памітники чи авта. Вни не риют нори, як магеланові пінгвіни, наприклад. І не їдєт жУків, як цесарки. А на холєру їм то, як є дурні люде, котрі не дадут вмерти з голоду чи зимна. Пакостят на голови, а ті сі тішат, ніби то шчістє неймовірне і типерка шалена грошва впаде їм просто з неба у діраву кишеню.

– А дви, Куба, тойво жирний голуб, з головов обдертов, то гет чисто наш головний лікар, нє? – баба Мирося перервала мої занепокоєні думки про трагічне життє символа миру.

– Рубіроїданема! – раптом збудивсі пияк, скинувши з ноги пса.

– Шьо-шьо? – перепитала баба.

– Рубіроїданема! Так головного колись прозивали, курча ляга, коли він ше начяльніком ЖЕКу був, – пияк раптово замовк, знову провалившись в свій розбурханий світ, а пес продовжив товкти його ногу

– Ага, чисто він, тіко той голуб вишиванку не носит, – чогось сумно додала коліжанка продавщиці п’явок.

І так мені то запало в думки,  жи вночи навит сі привиділо, шо всі наші народні слуги по своїй суті, то є ті ж самі голуби. Нич не вміют і не хочут,  нич не роблят, а жиют тіко того, бо є ми. Люде, котрі позволєют їм тото всьо.

І,  певне,  лиш Мацько знає, шо і до чого в тім дивнім світі.

Завше Ваш,  Яків Кутовий

*Бімбер – самогон, первак

Взято з facebook  Яків Кутовий 

Залиште свій коментар: