Коли у школі вперше сказали привітати хлопців з 23 лютого, нам було по років сім. Дівчата вітали хлопців-сусідів за партою і дарували подарунки. Це були розмальовки, книжки, або круті ленінградські фарби. Вони були приємно здивовані і намагались краще запам’ятати це нове для них свято – день радянської армії. Ми вітали хлопців, називали їх захисниками батьківщини, не розуміючи навіть, що це означає. Бажали мирного неба, не уявляючи його окупованим. День армії просто перетворювався на чоловічий день. 23 лютого ми вітали хлопців, і вже за пару днів, 8 березня, ми чекали подарунків від них. І, ніхто з нас тоді навіть не уявляв, що колись цим хлопчакам потрібно буде справді захищати Батьківщину

У 2013 році ми останній раз відзначали 23 лютого. Вже наступного року, напередодні дня радянської армії, у центрі Києва, на Майдані розстрілювали людей. І ось тоді ми побачили, як виглядають справжні захисники. Лютневий День захисника вітчизни, 23-тє лютого, остаточно згорів тоді на майдані, у вогні палаючих шин.

Сьогодні поруч, перш за все, потрібно бути з тими нашими відважними юними хлопчаками, сусідами за партою, нашими мужніми героями. Щоб не дарувати подарунки … Щоб просто потиснути їм руки. Подивитися в очі, і побажати, як тоді в дитинстві, мирного неба. І відчути, як по новому звучать ці слова… Тому, що з такими захисниками, з такими бійцями небо над нашою країною ніколи не буде окупованим.

 Оля Грищенко-Біла

Залиште свій коментар: